Історія справи

Постанова ВГСУ від 02.09.2014 року у справі №62/86
Постанова ВГСУ від 12.05.2015 року у справі №62/86

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2014 року Справа № 62/86

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Палій В.В. (доповідач)

розглянув касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.07.2014

зі справи № 62/86

за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМУ), м. Київ,

до: 1. Федерації професійних спілок України (далі - Федерація), м. Київ,

2. малого багатогалузевого приватного підприємства "Оста" (далі -Підприємство), м. Київ,

про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії.

Судове засідання проведено за участю представників:

прокурора - Баклан Н.Ю. посв. №008813

ФДМУ - Сіднєнко О.Л. предст. (дов. від 20.12.2013)

Федерації - Хоменко А.В. предст. (дов. від 25.12.2013)

Підприємства - не з'явився

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Прокурор звернувся до господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі ФДМУ з позовом до Федерації та Підприємства про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнового комплексу від 26.05.2004, який укладений між Федерацією та Підприємством; визнання права власності держави в особі ФДМУ на майновий комплекс - Базу відпочинку загальною площею 1040,80 кв.м по вул. Вишгородській, 85/79 у м. Києві; витребування майнового комплексу - Бази відпочинку у власність держави в особі ФДМУ з незаконного володіння Підприємства.

Рішенням господарського суду міста Києва від 04.11.2011 у справі № 62/86 (суддя Любченко М.О.) позов задоволено з посиланням на його обґрунтованість.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.07.2014 (судді Смірнова Л.Г.- головуючий, Кропивна Л.В., Чорногуз М.Г.) рішення місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення про відмову у позові. Постанову апеляційного господарського суду мотивовано недоведеністю прокурором та позивачем набуття державою права власності на спірне майно та спливом позовної давності для звернення з даним позовом до суду без наведення поважних причин.

Прокурор, посилаючись на порушення апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права, просить суд касаційної інстанції постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

У відзиві на касаційну скаргу Федерація просила постанову апеляційного господарського суду залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Від Підприємства відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.

Розпорядженням секретаря четвертої судової палати Вищого господарського суду України від 01.09.2014 №05-05/1305 змінено склад суду для розгляду справи № 62/86 та сформовано наступний склад суду: суддя Селіваненко В.П. -головуючий, судді Бенедисюк І.М., Палій В.В. (доповідач).

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представника прокуратури, представників ФДМУ і Федерації, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- 03.11.2003 Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Федерації видано свідоцтво про право власності серії МК № 010007838, яким посвідчено, що майновий комплекс площею 1040,8 кв.м, розташований по вул. Вишгородській, 85/79 в місті Києві, належить Федерації. Свідоцтво видане на підставі наказу "Про оформлення права власності на об'єкт нерухомого майна" від 29.10.2003 № 1238-В;

- згідно з додатком до свідоцтва про право власності до майнового комплексу входять 9 будівель та споруд, зазначених у додатку, а саме: корпус 6 площею 213,2кв.м (літера А), корпус 5 площею 36,8кв.м (літера Б), корпус 1 площею 97,4кв.м (літера В), корпус 2 площею 97,2кв.м (літера Г), корпус 3 площею 95,9кв.м (літера Д), корпус 4 площею 97кв.м (літера Е), корпус 7 площею 93,1кв.м (літера С), будинок сауни площею 113,3кв.м (літера Л), гараж площею 196,9кв.м (літера К);

- 26.05.2004 Федерацією як продавцем укладено з Підприємством як покупцем нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу майнового комплексу (далі - Договір);

- пунктами 1 та 2 Договору передбачено, що продавець продає (передає у власність), а покупець купує (приймає) майновий комплекс -Базу відпочинку, розташований за адресою: м. Київ, вул. Вишгородська, 85/79 загальною площею 1040,8кв.м, що складається з перелічених об'єктів;

- за змістом пункту 5 Договору продаж об'єкту здійснюється за договірною ціною, що складає 1 000 000,00 грн.

Причиною виникнення спору зі справи є питання стосовно наявності чи відсутності підстав для визнання Договору недійсним, визнання за державою права власності на майновий комплекс -Базу відпочинку та витребування майна у власність держави в особі ФДМУ з незаконного володіння Підприємства.

У жовтні 1990 року відбувся XV з'їзд профспілок України, на якому було прийнято Декларацію про утворення Федерації незалежних профспілок України, проголошено незалежність профспілок України від державних і господарських органів республіки та СРСР, відмову від діяльності відповідно до Статуту профспілок СРСР. На з'їзді також було прийнято Положення про Федерацію незалежних профспілок України, затверджене рішенням З'їзду від 06.10.1990, яким було визначено її правовий статус, організаційну структуру, права та обов'язки, у тому числі і майнові, та, зокрема, передбачено, що Рада Федерації незалежних профспілок України є правонаступником Укрпрофради, а основні фонди, майно, які належали Укрпрофраді і необхідне для виконання цілей та завдань Федерації незалежних профспілок України, становлять її власність і охороняються законом.

Постановою Верховної Ради Української PCP "Про захист суверенних прав власності Української PCP" від 29.11.1990 № 506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української PCP про роздержавлення майна.

Статтею 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташованих на території України" від 10.09.1991 №1540-ХІІ встановлено, що майно підприємств, установ і організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування є державної власністю України.

10.04.1992 Верховна Рада України постановою № 2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього СРСР, розташовані на території України", з метою збереження в інтересах громадян України майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР тимчасово, до визначення правонаступників, передала ФДМ України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих загальносоюзних громадських організацій.

Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 04.11.1994 № 3943-ХІІ встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. Кабінету Міністрів України до 01.03.1994 доручено визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна. До законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонд державного майна України здійснює право розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій.

Згідно з пунктом 1 Тимчасового положення "Про Фонд державного майна України", затвердженого Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992, Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна та виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

У вирішенні даного спору суди попередніх інстанцій дійшли протилежних висновків з приводу власника спірного майна.

Так, суд першої інстанцій дійшов висновку про належність спірного майна до державної власності. Апеляційний господарський суд у вирішенні даного спору виходив з того, що спірне майно належало до профспілкового майна, відповідно Федерація була наділена повноваженнями на його відчуження.

Згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці в їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у судовому рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 42 ГПК України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з приписами частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння (пред'явити віндікаційний позов).

Предметом віндікаційного позову є вимогу неволодіючого майном власника до незаконно володіючої цим майном особи про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені і можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника майна, а не в осіб, які в подальшому перепродали це майно, волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За загальним правилом судове рішення не є підставою для виникнення права власності.

Тобто особа повинна бути власником майна, і таке право не повинно виникати безпосередньо на підставі судового рішення.

За наведених обставин для правильного вирішення спору у даній справі судам належало з'ясувати, чи мала право Федерація розпоряджатися спірним майном, для чого належало встановити, в якому році майновий комплекс -База відпочинку по вул. Вишгородській, 85/79 у м. Києві був введений в експлуатацію та за рахунок яких коштів побудований (хто був замовником будівництва і фінансував його), з урахуванням того, що відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 23.04.1960 № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв та будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" у відання Українській республіканській Раді профспілок було передбачено здійснити безоплатну передачу до 01.05.1960 року курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій. При цьому відповідно до пункту 6 названої постанови будівництво нових санаторіїв, будинків відпочинку та інших санаторно-курортних будівель і споруд, а також їх впорядкування, реконструкція і ремонт здійснюються будівельними організаціями раднаргоспів, виконкомів місцевих Рад народних депутатів трудящих, міністерств, відомств і санаторно-курортних управлінь.

Встановлення відповідних обставин залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій.

У позовній заяві Прокурор просив суд поновити строк позовної давності для звернення з позовом до суду. Дана заява була розглянута та задоволена місцевим господарським судом.

Проте місцевим господарським судом не враховано, що відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності (аналогічна позиція міститься у підпункті 2.2 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

У розгляді даної заяви Прокурора місцевий господарський суд виходив з того, що про порушення інтересів держави прокуратура дізналася після проведення відповідної перевірки у 2011 році.

Проте наведена позиція місцевого господарського суду є хибною з огляду на таке.

Початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі (аналогічна права позиція міститься у підпункті 4.1 пункту 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Проте місцевим господарським судом, не встановлено моменту, коли саме позивачу стало відомо про порушення його права або про особу, яка його порушила.

Апеляційний господарський суд у вирішенні даного спору у задоволенні позовних вимог відмовив, посилаючись на те, що спірне майно не є державною власністю, а також встановив, що наведені Прокурором причини пропуску позовної давності для звернення з даним позовом до суду не є поважними.

Проте суд апеляційної інстанції, як і місцевий господарський суд припустився помилки в застосуванні приписів частини третьої статті 267 ЦК України, відповідно до якої позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Дослідження питання щодо подання відповідачами заяв про сплив позовної давності до винесення рішення місцевим господарським судом залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій.

Крім того, апеляційний господарський суд у вирішенні спору не врахував, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. До вимог, що стосуються захисту права власності та інших речових прав, застосується загальна позовна давність.

Тобто перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За наведених обставин Вищий господарський суд України вважає, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційної інстанції, які прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119-11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 04.11.2011 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.07.2014 зі справи № 62/86 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Бенедисюк

Суддя В. Палій